Мене звати Віталій Будняк. Я народився на Донбасі, вчився в Харкові та прожив там останні 19 років. Після початку війни моя сім’я переїхала на Закарпаття, а я вступив до лав Збройних сил України. Навесні минулого року отримав поранення і зараз перебуваю тут, проходжу реабілітацію.
До війни я був 3D-дизайнером протягом останніх 8 років. Однак до цього були різні спроби знайти себе. Спорт завжди супроводжував мене в житті. Ще зі школи я займався волейболом, а в університеті додалося плавання. Плавання стало частиною мого життя більше ніж на 20 років.
У 2022 році я вступив до лав Збройних сил. Мене відправили навчатися на сапера в Кам’янець-Подільський. Після навчання, в 2023 році, мене направили на звільнену Херсонщину для розмінування територій. Під час одного з виходів на розмінування я наступив на міну і втратив кінцівку. Після цього були кілька госпіталів, реабілітація в Superhumans Center, протезування. Досить швидко я став на протез.
Реабілітація — це зовсім не стільки про лікарів, як про психологічний стан. Те, як її організували у Львові, справило на мене велике враження. Це не просто фізичне відновлення чи фізичні навантаження. Були майстер-класи з малювання, виготовлення виробів зі шкіри, йога, плавання в басейні. Ми навіть сплавлялися на байдарках. Кожен з цих елементів складався в пазл, що сприяв не лише фізичному, а й духовному одужанню. Це допомагало повернутися до звичайного життя.
Реабілітація в державних установах майже не розвинена. Навіть якщо є реабілітологи, їх підхід залишився на рівні 1980-х років. Приватні центри пропонують гнучкіший підхід, готові до експериментів, залучають молодих фахівців з новими ідеями. Закарпаття ідеально підходить для реабілітації — гори, річки, свіже повітря. Дивно, що тут так мало реабілітаційних центрів.
Ініціатива зі створення 4.5.0 Recovery Center в Ужгороді — це щось неймовірне. Протезування, басейн, і навіть така дрібниця, як ЦНАП значно полегшить життя бійцям, які проходять цей шлях. Біганина по різних кабінетах — це одна з найважчих речей, і якщо це врахують, це буде супер. Сподіваюся, центр відкриється якнайшвидше. Як сказав мій реабілітолог: “Твоя реабілітація закінчиться з останнім ударом твого серця.” Тому я вірю, що ще будемо співпрацювати з 4.5.0 — як пацієнт, можливо, навіть як мотиватор чи інструктор для тих, хто пройшов цей шлях.
Побратимство у війську — це не просто дружба, це справжня сім’я. За півтора року ти встигаєш зблизитися з людьми так, що зі старими друзями немає таких стосунків. Це довіра на рівні інстинктів. Як сапери, ми завжди працюємо в групах, і ти маєш довіряти побратиму справа, побратиму зліва.
На реабілітації після поранення теж створюється особлива спільнота. Люди тут нескорені духом. Це не просто слова — це виклик собі, долі, всьому світу. Хтось каже, що ти не зможеш ходити, а ти встаєш і йдеш. Ми ділимося досвідом, зустрічаємося на спортивних заходах, як-от Ігри нескорених. Нещодавно я зустрів там багато старих друзів і знайомився з новими обличчями.
Я брав участь у змаганнях “Сильні України”, організованих Василем Вірастюком, спробував себе у велоспорті та греблі. Це неймовірно захоплююче — змагальний дух і спілкування заряджають енергією. Потім були відбори на Ігри Нескорених, де теж відчувалася шалена конкуренція. Хлопці, які раніше професійно займалися спортом, після поранення показують дуже високі результати. Молоді бійці також складають їм серйозну конкуренцію.
Спорт — це можливість підтримувати своє тіло в здоровому стані, ставити цілі й досягати їх. Це допомагає постійно рухатися вперед. У мене кожен день розпланований: сьогодні велоспорт, завтра плавання, післязавтра — похід у гори. І це приносить неймовірне задоволення.